Неантропологічні наратори в англомовній прозі

Анотація

Статтю присвячено аналізу різних типів нараторів. Встановлено, що, крім традиційних оповідачів, автори іноді обирають нетрадиційних оповідачів, щоб показати світ з іншого погляду. Цей феномен дістав назву «дефаміліаризація», або «очуднення». Його сутність полягає в тому, що погляд вигаданого оповідача незнайомий читачеві. Оповідач має бути виключений із суспільного оточення читача (монстр, вампір, привид, предмет та ін.). Наратив від коня, собаки, вази дозволяє показати речі з незвичного погляду. Специфіка світосприйняття неантропологічних оповідачів у англомовної прозі полягає в тому, що розповідачі, прагнучи осягнути навколишній світ і взаємостосунки людей у ньому через власні відчуття, міркування намагаються пізнати навколишній світ і, зокрема, людей. Неантропологічні оповідачі представлені антропоморфними нараторами (анімалістичними; фантастичними створіннями; предметами -нараторами). Тварини
осягають світ своєю логікою, тлумачать реальність по -своєму, не так як люди. Специфіка світосприйняття неантропол огічних нараторів відтворюється особливою лінгвістичною організацією наратива. Для окремих типів наратора (фантастичні створіння, міфічна
істота) світ надприродного є реальним. Прикладом неантропологічних оповідачів слугують суб’єкти метафізичних явищ: душа
померлої людини, ангели, привиди тощо. У такий спосіб досягається оновлений погляд на все давно знайоме й повсякденне, відбувається розмитість змістових меж «опису світу», руйнуються шаблони сприйняття. Автор, залучаючи неантропологічного наратора, праг не
показати іншу картину світу, іншу логіку, іншу систему стосунків. Неантропологічні наратори у 20% випадків є периферійними персонажами (предмети, артефакти). Їх основний рольовий статус – спостерігачі подій. Тварина-наратор і фантастичні створіння найчастіше є центральними персонажами. Неантропологічний наратор здатен показати різноманітність світу, збагатити уявлення читача про довкілля, а саме – розширити часові рамки, відтворити події, що охоплюють період більший за життя антропологічних нараторів. 
Незвичність «очуднення» як типу оповіді передбачає спотворення художнього простору через суб’єктивність сприйняття неантропологічним наратором об’єктивного світу. Передаючи оповідь неживим предметам, автор має за мету уникнути стереотипності у світосприйнятті читача, висвітлити зображувану дійсність у непередбачуваному ракурсі.